Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова – душа кожної національности, її святощі, її найцінніший скарб...
І поки живе мова – житиме й народ, яко національність. Не стане мови – не стане й національности: вона геть роспорушиться поміж дужчим народом…
Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту…
І. Огієнко, Українська культура, К., 1918.
Цього року виповнилося 120 років з дня народження Івана
Огієнка (1882-1972) – всесвітньо відомої постаті, в якій поєдналися мовознавець
і літературознавець, поет і прозаїк, редактор та видавець, політолог і теоретик
канонічного права, вчений-професор та історик української церкви, перекладач
Біблії та іншої релігійної літератури на українську мову. Бібліографія
наукових та публіцистичних праць ученого, за неповними даними, складає понад
тисячу одиниць.
У радянські часи ім’я Огієнка заборонялося згадувати. Його наукові праці були тривалий час невідомі на Україні, бо видавались за кордоном, а ті, що були видані у 20-х роках, перебували у спецсховищах. І лише зараз на Україні твори цього світоча української культури стали видавати.
У 1995 р. в Україні засновують премію імені Івана Огієнка, це друга багатогалузева премія після Шевченківської. Його іменем названо вулиці у Львові, Житомирі, а також у місті Брусилові Житомирської області, де він народився в багатодітній селянській родині. Коли хлопцю було два роки, від нещасного випадку загинув батько, залишивши сиротами чотирьох дітей, то ж родина жила завжди в нестатках. Закінчивши1896 р. початкову школу, Іван вступає до Київської військово-фельдшерської школи, деякий час вивчає медичні науки, але мріє вступити на історико-філологічний факультет Київського університету. Та тільки на медичному факультеті йому могли зарахувати не відпрацьовані після училища три роки в госпіталі. Тому І.Огієнко стає студентом медичного факультету, де опановує грецьку і латинську мови, які згодом надзвичайно знадобилися йому при перекладі Біблії, одночасно відвідує лекції провідних учених історико-філологічного факультету, на який йому вдається перевестися. В 1909 р. він успішно закінчує навчання.
Навчаючись в університеті, Огієнко прилучається до активної наукової та громадської діяльності. По закінченню університету з відзнакою його не залишають на кафедрі, бо запідозрюють у «сепаратизмі» та «непомірній любові до української мови»: «…надто патріотичний цей Огієнко, забагато любить Україну, після 1905 р. розмовляє тільки українською і статті пише тільки до україномовних часописів. Ні, Київському університетові такий не потрібен!» І тільки з 1915 р. Огієнку вдається влаштуватись на кафедру в Київському університеті, спочатку приват-доцентом, а згодом – професором.
З утворенням в березні
1917 р. Української Центральної Ради Іван Огієнко бере активну участь у
розбудові міністерства освіти, виступає з ініціативою про заснування
Українського народного університету. Промова Огієнка на відкритті цього
університету так вразила Генерального секретаря військових справ С.Петлюру, що
той взявся за її негайне видання стотисячним тиражем з метою просвітницької
роботи серед солдатів української армії.
В цей же час Іван Огієнко докладає багато зусиль до створення і видання для різних верств населення україномовних підручників та посібників. Українську мову впроваджують у державні інституції, навчальні заклади, церкву, громадські організації. Коли до влади прийшла Директорія (листопад 1918 р.) , професора Івана Огієнка призначають міністром народної освіти. Згодом він їде до Кам’янця-Подільського, щоб очолити новоутворений державний університет.
При богословському факультеті цього університету професор І.Огієнко створює спеціальну службу, яка займалася перекладами церковнобогослужебних книг. Як подвижник відроджуваної національної православної церкви, він продовжує започатковану в ст. реформацію, що несла живу мову до церкви. На жаль, обмеженими були й територія, і час діяльності реформатора.
Водночас І.Огієнко читає в Кам’янець-Подільському університеті курс лекцій «Українська культура», (djvu) за якими видає у 1918 р.книгу. Ось тільки деякі теми цих лекцій, що свідчать про надзвичайне значення їх і актуальність не тільки в той час, а й нині: «Українська пісня», «Українське письмо», «Українська мова», «Давня українська література», «Нашу назву Русь взяла Москва», «Найдавніші українські письменники», «Культурний рух на Вкраїні - століть», «Заслуга нашої Академії», «Українські філософи», «Друкарні на Україні», «Український вплив на московську літературу», «Українці дали Росії шкільні підручники», «Українська народна творчість», «Русифікація України до Петра І і за Петра І», «Русифікація України за цариці Катерини», «Русифікація шкіл на Вкраїні», «Катерина однимає церковні землі на Вкраїні», «Руйнування української культури за ХІХ вік», «Пильнування цензури», «Наслідки руйнування Вкраїни», «Московське громадянство і руйнування України», «Українська мова – самостійна мова».
Всі книги І.Огієнка з історії української культури та мови, видані за 1918 р., не тільки патріотично значимі, водночас вони є і зразком продуманого художнього оформлення, багатого на найрізноманітніші наочні матеріали, серед яких – фотографії культурних споруд, пам’ятників, зразків народного вбрання, вишивок, портрети видатних українських діячів минулого, різноманітні малюнки по темі, гравюри українських стародруків, приклади сторінок з різними давніми написами і т.д. А багаточисельне використання різної наукової літератури свідчить про ґрунтовність висвітлених тем. Можна тільки дивуватися, що все це зроблено автором в такий неспокійний, буремний час історії.
Після захоплення Києва більшовиками на початку 1919 р. І.Огієнко як головний уповноважений Української Народної Республіки ще майже рік працює у прифронтовому Кам’янці. Поразка визвольних змагань українського народу змусила Івана Огієнка на початку 20-х рр. емігрувати до польського міста Тарнова, де він засновує видавництво Української автокефальної церкви. Тут він пише і видає багато творів. Але постійний його дім був у Винниках під Львовом, де у 1921-1924 рр. жила його родина – дружина Домініка з трьома дітьми – Анатолієм, Юрієм і Лесею. Огієнко також тривалий час був професором богословського факультету Варшавського університету. Його популярність серед студентів стала не до вподоби польським урядовцям, і в 1932 р. Огієнка звільняють з професорської посади «за спротив полонізації православних студентів».
Живучи у Львові, професор Огієнко міг більше вивчати діяльність проводу Української греко-католицької церкви, ближче познайомитись з її пастирем митрополитом А.Шептицьким. Залишаючись послідовним прихильником православ’я, І.Огієнко переконується у визначній духовній, патріотичній і культурній праці першоієрарха УГКЦ, духівництва в цілому на користь власного народу. За це він високо цінує церкву-сестру, постійно говорить про те, що об’єднує, а не роз’єднує: «Не нападайте на галичан-уніатів, а ведіть з ними лагідне співжиття, це ж наші браття, хоч належать до іншої Церкви».
Як і І.Огієнко, так і А.Шептицький прекрасно усвідомлювали роль і значення правдивого дослідження історії Української церкви, її обрядів, звичаїв, мови тощо. Тому митрополит А.Шептицький сприяв видавничій діяльності І.Огієнка. І з 1932 р. по 1939 р. найбільша друкарня УГКЦ в Жовкві випускала православний журнал «Рідна мова», закладаючи перші підвалини міжконфесійного взаєморозуміння, взаємоповаги в ім’я соборної України. При журналі виходила й науково-популярна бібліотека, а з 1935 р. почав видаватися другий місячник – «Наша культура».
Великою заслугою І.Огієнка в 30-і роки була і перекладацька діяльність. У 1937 р. у Львові виходить «Новий Заповіт» – частина його семирічної праці над перекладом українською мовою Біблії з оригінальних давньоєврейських та грецьких текстів. Повністю ж Огієнків переклад Біблії опубліковано 1962 р. Британським біблейним товариством у Лондоні, яке визнало його одним з найкращих у світовій біблеїстиці. Доктор філософії І.Огієнко виявив у перекладі не тільки хист ученого-філолога, а й свій поетичний талант.
Видання Огієнка багато зробили для мовного об’єднання і духовного збагачення нації, але в 1939 р., з початком ІІ Світовой війни, діяльність видавництва була припинена.
Восени 1940 р. вчений І.Огієнко приймає чернечий постриг у Яблучинському монастирі, діставши ім’я Іларіон. У жовтні його висвячено на архієпископа Холмського і Підляського, а у вересні 1944 р. – на митрополита. Влітку 1944 р. митрополит Іларіон змушений був емігрувати до Словаччини, Австрії, пізніше – до Швейцарії. А з 1947 р. і до останніх днів свого життя Іван Огієнко проживав у Канаді. І вже звідти протягом майже 25 років розходилося по світу, сіялося його українське слово. У місті Вінніпег Огієнко редагує місячник «Слово істини», відновлює видання «Наша культура», тут виходить його фундаментальна праця «Українська літературна мова». Він є автором понад 15 словників, створення і видання яких розглядав як важливу постійну потребу. З-під пера Огієнка вийшла збірка драматичних поем.
За тисячі кілометрів від рідної землі, у далекій Канаді І.Огієнко зумів багато зробити для українців. У 1951 р. на надзвичайному Соборі представників ряду парафій православних українців Канади було проголошено створення Української греко-православної церкви і обрано Іларіона (І.Огієнка) першоієрархом з титулом «митрополита Вінніпега і всієї Канади». Нині УГПЦ нараховує більше 90 парафій.
Іван Огієнко прожив довге життя, кожен день якого був присвячений рідній Україні, котру він завжди хотів бачити вільною і незалежною.
Надія Музичук
Джерело:
http://www.ukrajinci.hu/arhiv/hromada_62_ua/kultura_ua/ohienko.htm
http://arhiv.ukrajinci.hu/arhiv/hromada_62_ua/kultura_ua/ohienko.htm